Наука, Образование

Дзвінка народилась 16 листопада 1978 року, я народилась – 15 листопада 1978 року. У мене теж уже багато років як нема матусі. Тому для мене цей твір став частковим вираженням моїх думок. Начеб це не Даринині нотатки, а мої, – якби я їх писала. Хоч автор і описує Київ, й нашу підземку, але у мене перед очима постійно постають вулички Львова, вузенькі, з трамвайними коліями та бруківкою.

Читаючи цей твір робила закладинки, виділила безліч цитат – думок які співпадають з моїми. В пам'яті почали спливати спогади кінця минулого сторіччя, шкільні роки, перше кохання, мамина кава та життєві уроки. Правда-правда, вона була моєю найкращою подругою та порадницею. Потім її хвороба і ось її немає…
Спочатку я хотіла написати про "Реквієм для листопаду" Дарини. Але тепер я хочу розказати вам свій Реквієм, який чимось перегукується з оповіданням Дарини-Дзвінки.

Мені наснилось місто, якого нема на жодній карті не давності ні сьогодення. Те місто, збудоване на кістках та крові пращурів невідомих. Воно осяяне вогнями неоновими, мерехтять ті вогники, наче світлячки в траві. І так спокійно й тепло на душі, від того тепла, яким вони діляться з кожним хто втрапляє до їхнього міста. Немає в тому місті печалі та горя. Карнавали, свята та доброзичливі посмішки зустрічають кожного вар'ята, що віднайшов тропу до цього раю. Музика Вівальді заколихує те місто, спасаючи його від звуків війн та безладу безмежного світу. Оточене те місто луками запашними, на яких пасуться свійські тварини. У рівчаках ростуть духмяні трави, в небі порхають невідомі птахи. І так спокійно та затишно стає. І ти злітаєш до них, починаєш кружляти в синій височині. Внизу пролягають засніжені верхівки гір, як мачти кораблів стирчать верхівки сосен, тільки замість білих вітрил, зелене марево з малесеньких голочок. В мить виднокіл змінюється, й ти вже пролітаєш над листопадним лісом, а навколо золотава осінь, і під тобою багряніють клени, й жовті берізки шелестять небесною музикою. Наче й не було того іншого світу. Твої почуття незвичні. Неможливо передати цього стану невагомості, легкості та неосяжного космічного спокою. Перелітаєш через ворота, складені з кам'яних брил й бачиш таку картину: посеред майдану височіє фонтан, і в його бризках граються дітлахи. Маленькі гарненькі хатинки, на вікнах квітне бегонія, з фіраночок летить музика, легка й невагома, як усе місто. Ось…… закриєш очі, відкриваєш – морок. Наче й не було того міста, його затишних вуличок. Не було нічного зорепаду, не було недосяжних але таких безмежних мрій. ……………. Й не було того безмежного затишку.
Мені наснилось місто, якого нема………………….

Це було написано декілька років тому. Коли читала книжку то згадала про цю замальовку.
Й у мене як і в героїні іноді виникає бажання замовити сон.

"У снах з нами відбувається те, що не встигає відбутися насправді. Або те, що хотілось би, щоб сталось, але воно напевно не станеться"

Вибачте хто хотів прочитати, про сюжет, героїв, про сам твір. Не напишу. Сюжету все рівно нема, героїня одна – Дарина. Ще є Маркіян та Геник, й ті що оточують нас, з якими ми спілкуємось, а іноді проходимо й е помічаємо.
Мені сподобалось. Піду шукати, що ще вийшло у Дзвінки.

Уходят в последнюю осень поэты
И их не вернуть - заколочены ставни
Остались дожди и замерзшее лето
Осталась любовь и ожившие камни

В последнюю осень
В последнюю осень
В последнюю осень
В последнюю осень
В последнюю осень...