Зарубежная классика
Комментарий к книге Сто тисяч
Рецензия на книгу Сто тисяч
Aidoru
Відкрити в людині людину, показавши все її нелюдське та звіряче…
Я не очікував такої прекрасної і одночасно трагічної п’єси від Івана Карпенко-Карого. Болючими шрамами на моєму серці відбилася ця історія. До сліз і мурашок пробрала вона мої очі та шкіру. А найцікавіше полягає у тому, кого ж можна в цьому творі вважати безталанним? Певно, така характеристика підійде і до Степана, і до Варки, і до Софії, і до Гната…
Настільки правдиво і яскраво описав автор цю маленьку спочатку трагедію… Ми починаємо розуміти, що за щастя, хоча б і надумане, доводиться платити. Іноді ми платимо надто дорогу ціну, як от Софія… Погодьтесь, хто не пускався берега, як Варка, хто не помилявся, хто не кохав?..
Все-таки, якщо дивитись на твори збоку моральних повчань та уроків, то, певно, Тобілевич хотів донести нам усю, можливо, невірність дій, наші помилки, змалювавши їх таким зворушливим і драматичним способов. Саме в цьому творі читач бачить традиційну рису української літератури – трагізм. Важко собі навіть уявити, що таке дійсно відбувається і, на жаль, ніхто незахищений.
Людська натура надто зрадлива, але ж на те ми й люди, щоб помилятися? Тим не менш, це не перекреслює фатальних помилок, яких ми допускаємося. Чиїсь жарти коштують комусь життя, чиясь забаганка – щастя, що з майстерністю описав перед нами цей прекрасний автор.
Сказати чесно, до цього твору я не вірив у так звану «талановитісь», «незвичайність» цього автора. Проте через біль, який була здатна викликати ця мала трагедія в моєму серці, я змінив свою думку. Вона назавжди поставила тавро на моїх грудях, виколола очі та обпекла язика…
Я вважаю, що найкращим доказом геніальності письменника є почуття, які викликають його твори. У цьому Карпенко-Карий неперевершений: він змусив мене і жаліти, і ненавидіти, і радіти, і сміятись… Я разом з героями проклинав і благословляв. Увесь спектр цих почуттів урізався до моєї пам’яті, що вона й досі шкварчить від образів, які я зумів побачити, завдяки автору.
Це прекрасно, коли твори можуть змусити людину плакати, посміхнутись, пожаліти… Це прекрасно, що такі твори, насправді наповнені гуманізмом, здатні відкрити в людині людину, показавши все її нелюдське та звіряче…
Як не дивно, мені найбільше сподобались не ті п'єси, що винесені в назву книги, а "Сава Чалий" и "Мартин Боруля". Мене не назвеш любителькою драматургії, але це дуже цікаво було прочитати.
До речі, саме видання дуже якісне - і шрифт, і папір, і палітурка, до того ж, зручний формат.
Книжка, варта уваги.