Зарубежная классика
Комментарий к книге Повія
Рецензия на книгу Хіба ревуть воли, як ясла повні?
Aidoru
Перше, ніж приступити до безпосередньої рецензії , хотілося б роз’яснити, чому ж таки я поставив п’ятірку. Мене постійно кидало від 4 до 5, нібито прекрасно, а нібито й недостатньо… Але один момент мене вразив: я плакав. Плакав, як мале дитя. Так боляче в‘їдалися слова автора. Ні, не подумайте, я за своє життя плакав рази зо три (кажу про свідоме, бо хто ж то розбере, коли ти мале?). Всі ті три рази були не від книг і не творів художньої літератури. І я подумав: «Як що це мене довело до сліз, то воно достойне й лаврового вінця».
Пора відповісти. Хіба ревуть воли, як ясла повні? Ні, певна річ. І не було ні в кого щастя, так нещастя допомогло, що ховайся! Перед нами постало українське село в кращих традиціях української самобутньої закріпаченої літератури. Хотілось би ще й звернути увагу на відмінність з російською: там усюди пани, дворяни, бали, а в нашої – потреба народна. Не подумайте, що я займаюсь агітаційною діяльністю.
«Воли» -- це жорстокий світ людський; Мирний викриває розчарований, заюрмлений світ українського народу, він переосмислює усі форми його життя. А що лишається, справді? Ти або закатований крадіями, або сам стаєш катом й крадієм. Ця книга стала криком душі і дійсно «романом з народного життя», настільки воно близьке. Важко повірити, але справді люди раніше вимушені були так жити, вимушені терпіти кривду, вимушені заливати її горілкою.
Найцікавіше, що в повісті сюжет був не таким чітким: читача кидає то до Чіпки і скасування кріпацтва, то на 100-200 років назад, потім знову до нього, а потім й до молодого Максима. МИ бачимо, як стежки життя переплітаються, як історія нібито повторюється. І насправді це прекрасний посібник для вивчення життя селян, підручники, наукові праці… То все затьмарене, адже коли читає просту історію, сухі факти, цифри, ти не бачиш головного – душі. Бачиш справжні людські душі, недолю.
В Мирного немає й ідеальних героїв, й так звані «Робін Гуди» насправді п’янички й розбишаки, прекрасні дівчатка дивляться на світ хижими очима, люблячі матері не раз б’ють своїх дітей. Тут є все: розчарування в житті, Господі, людях, правді. Життя важче, ніж здається. Люди – більше, аніж шматки м’яса на кістках. Панас Рудченко, геній, пробирає вас своїми речами до кісток, але майже не береться давати авторську оцінку своїм героям – мовляв, судіть самі, коли хочете.
Вибачайте за помилки орфографічні й пунктуаційні. Й за таку поверхневу рецензію теж.
Трагічна історія. Це один з тих випадків, коли можна виправдати жінку, яка стала повією (хоч мені це й не по нутру). Але Христину справді шкода. Проста сільська дівчина, що не змогла пристосуватися до життя в місті і яку місто з його порядками розчавило, як поламану ляльку. Справді, аби підкорити місто, в ньому треба народитися. Або мати іншу, ніж у Христини вдачу. Жаль, що так із нею сталося. А сама книжка зовсім непогана й дуже актуальна. Раджу прочитати.