‘немецкая проза’

Ех, на фронті було значно простіше: живий – значить, усе добре.

Вони повернулися додому, але не до того «дому, який справді був тим близьким вогником у темряві війни. Що ж чекає на таких негероїчних героїв? Що у їх подвигах надумане, а що справжнє? Що є війна і проти кого? А головне: за що? За зо ці знущання на плоттю простих людей, обдурених поняттями «Батьківщина», «патріотизм» і «місце під сонцем»? На всі ці актуальні питання, на жаль, для України автор дає відповіді.

Втім, такі вони всі: вимагають, щоб ми були героями, але про вошей і не хочуть чути.

Ерих Марія Ремарк – геній «Втраченого покоління», який сам стикнувся із війною, глядячи в її страшні вічі. Тут показана інша сторона медалі. Сторона без прикрас, без салютів і святкових мундирів. Ця правда жахає, безсумнівно. Це і кишки і довгі мученицькі смерті. Це зламані навіки долі, розбиті та знищені сім’ї, зруйновані будинки та мертві скелети минулого. Ось що таке війна. Війна в розумінні письменника.

Платити стражданнями мільйонів за героїзм небагатьох – занадто дорога ціна.

І справді роман просякнутий духом антивоєнним, пацифістичним. Адже герої визнають, що вони вбивали за невірні ідеали, за чужі рахунки та вмирали за чужі ж прорахунки. Вони бачать відверту різницю між вбивством в окопі та вбивством під час миру. Бо ж останнє відбувається з причини, можливо, хоча б частково, але виправданих.

Ех, усі ми діти, які заблукали, дурні діти, і довкола нашого дому завжди панує ніч.

Але в книзі підіймається не менш важливе питання інтеграції військовиків у мирний час, в мирну систему. Чи зможуть вони стати частиною колишнього світу, за зміну якого вони воювали? Чи вони поріжуть вени, потраплять до в’язниць та кидатимуться у холодному поту під мороком ночі? І кожен читач повинен сам вирішити для себе, якими ж будуть відповіді на ці тези: ствердними чи негативними.

А батьківщина—це дерев, рілля, земля, а не крикливі гасла.

А з чим зустрічаються наші герої? З нерозумінням, страшним болем не поразки, а душевної смерті, та вічним нежитем страждань. Вони інші. А звички прифронтові. Вже немає тієї дружби солдатів, знову після війни все на своїх місцях, але воно не поблискує, яке скельце на сонечці, випалюючи очі персонажу з реклами. Соціальна нерівність, злидні та нерозуміння – ось з чим вимушені зустрітися ті, хто вірив у майбутнє. А ще зі страшним пекучим передчуттям майбутньої бурі, катастрофи – нацизмом та Другою світовою.

- Звичайно, ми всім подобалися значно більше, коли були героями десь там, далеко-далеко, -- говорить Карл.

Хтось скаже: «Це щастя – повернутися додому!» Хіба? Хіба щастя у безсонні, постійному напруженні нервів та бідності? Втім, найстрашніше, що ці всі 7 кіл пекла були реальністю для більшості людей. Їх зрадили. Та зробили це в усіх сенсах: кого дружина, кого – друзі, а всіх разом зрадила влада, а самі вони зрадили старим правічним ідеалам. Що для них життя? Що віра та любов?

Патріотизм, обов’язок, батьківщина, -- все це ми постійно повторювали собі, щоб встояти перед жахами фронту, щоб виправдати їх! Але це були абстрактні поняття, занадто багато крові лилося там, вона змила їх цілковито!

«Повернення» -- це віяння розчарування. Що не кажи, а війна змінює людське нутро. Ви подумаєте, що робить його більш загартованим, невразливим, міцним. Але Е. М. Ремарк доводить інше. Тонко й психологічно він підмічає страхи, згадки червоних макових полів та нудоту від першої жертви. Солдатчина звикла до братання, готовності покласти своє життя, але як важко буває, коли все це зникає опісля неї. Старої дружби нема, нема старого кохання, залишаються лише незагоєні рани, страхи та інвалідність.

Можливо, війни трапляються знову та знову лише тому, що одні ніколи не можуть до кінця відчути страждання інших.

Тепер це називають посттравматичним синдромом. Як просто. Як просто закинути цілий вир почуттів та емоцій, цілий вагон згадок у два простих іноземних слова. Пост – після, травма… І страшно подумати, що таке буває і буває прямо зараз. На передовій, де окопи рвуться під артилерією, а повернені… Прийшли лише тілом, душа вже гниє в братський могилі.

Якщо між двома близькими людьми доходить до того, що вони повинні обов’язково про що-небудь розмовляти, то, скільки б вони не говорили, вони ніколи ні до чого не домовляться. Говорити добре, коли за словами щастя,коли слова ллються легко і вільно. А коли людина нещаслива, чи можуть допомогти їй такі непевні та ненадійні речі, як слова? Від них тільки важче.

Але не подумайте, що ця книжка виключно про війну та стрес. Вона і про дружбу, справжню, яка буває тільки між людьми. І про кохання. Те, що переживає будь-які бурі, яке дає прощення. Яке прощає і зраду, і відсутність. Дружба до смерті, до ешафоту. Назавжди. Разом. Проти зла. Зла, що з’їдає яблуко зсередини.

- Ох, людина! – заперечую я. – Це найбільш ненадійна штука на світі. Ми надивилися, як легко відправити людину на той світ. Доведеться тобі завести десяток чи й більше друзів, щоб хоч хто-небудь уцілів, колі кулі почнуть їх косити.

Не менш цікавими є символи автора, які нібито кричать: «Не розумій нас прямо, читачу!» Це і цигарки «Слава Німеччини», від яких відмовляються герої, знаючи, яке лайно в тій пачці. Це і макові поля, що нагадують озера крові. Ці молоді люди через битву, через м’ясобійню, куди їх послали чужі інтереси, втратили назавжди свою юність. Вони дорослі не по літам і вони ж втрачені, побиті життям.

Юність зовсім не хоче, щоб її розуміли, вона хоче одного: залишитися собою.

Окремо хотілося б звернути увагу на переклад, який подається у видання за перекладом 1986 року. Дуже ріжуть око деякі русизми, неправильні відмінкові форми та закінчення. Тому я відмічаю погану роботу перекладача, який, на жаль, зіпсував у я думаю, великій мірі естетичні форми твору.

Так, прощатися завжди важко, але повертатися іноді важче.

Хоча як інакше? Жити треба. І ось так буває жорстоко, буває важко, але з урагану можна врятуватися. Та не лише втечею.