‘Олена Печорна’

Вони були скрізь удвох. Повсякчас, щомиті, як навіжені. Немовби за хвилину світ подібно до сонця міг скотитися в безодню океанських хвиль. Неквапом блукали вуличками, хотіли торкнутися поглядом кожного куточка й квіточки. Їздили велосипедами. Наввипередки, щоб вітер в обличчя. Навіть діти заздро дивилися вслід. Шукали черепах і писали на панцирах уявні імена. Чекали на відплив, щоб пройтися рифом. Куштували десятки незнаних страв, годували одне одного з рук. Плавали в басейні, аж поки на шкірі починали бігати мурахи, ішли танцювати на невеличкому майданчику серед вогників. Милувалися місяцем, круглим, велетенським. Обом здавалося, що тут він має інакше обличчя. Потойбічне. Упивалися ніжністю до повної знемоги. Засинали в обіймах. Прокидалися, шепочучи крізь сон:
- Ти тут?
- З тобою.
- Можна й померти.
- Ти що? Я намалюю, як ми йдемо життям.
- Якими?
- Щасливими.

Знаєте, це книга з гірким присмаком. Тут стільки болю, горя і втрат, що сльози просто не встигають висихати. Мені здавалося, що якщо сторінки книги викручувати, то з них закапотить солона вода, а ще кров...

Якщо красти щастя, воно гірчить, але від того стає ще солодшим. Парадокс. Але таким було Лесине кохання. Гірко-солодке воно було і в нього. Десятки "але" та інших заборон, проте жадна їх не спинила.
- Ми такі грішні.
- Ми щасливі.
Три дні серед гір. Три ночі. Безмір снігу, у якому не знайдеш жодної живої душі.
- Так тихо.
- Ми самі.
- А я гадав, що світ має кричати.
- Кричати?
- Так. Земля кричить, якщо прислухатися.
- Чому?
- Бо живе.

У цій книзі головною героїнею є кохання - палке, швидке й невпинне, а ще люте й жорстоке. Воно поглинає з головою, захоплює у свій вир і не відпускає, розвіюючи тебе на попіл.

Колеги, знайомці, знайомці знайомців, підлеглі, замовники, поважні й не дуже чиновники - усі лишилися там, на схилах, а тут були він і вона. Дівчинка-художниця і її дихання в його долонях. Те дихання він боїться згубити більше, як своє власне. Це доля? Пристрасть? Кляті гормони? Що це? І що з цим робити? Чи можна бути без цього?

Та при цьому ця книжка така рідна. Просто хочеться інколи дивитися на неї або тримати в руках. Від неї лине таке яскраве світло, що мимоволі заплющуєш очі. Її просто не можна не розібрати на цитати.

- Я лечу.
- Куди?
- Не знаю... Тримай мене за руку.
- Я тримаю.
- Мені це сниться?
- Ми не сон, ми - це ми.
- Я втрапила до раю.

Ця книга справді стала для мене особливою. У ній ніби залишилася частинка мене самої - натхненої й довірливої. Вона дала мені надію на те, що все колись буде добре...

Чоловік торкається вустами долоні, дивиться в очі. Може, це світло від свічки палає в них? Голос хрипкий, вона ледь упізнає його:
- Рай коло мене.
- Рай?
- Мій рай - це ти.
І буря враз зникає.
Губиться.
Для неї і для нього.
Бо їм байдуже до вітру й лементу гір.
Нехай стогнуть, перевертаються й знову зводяться!
Нехай вичерпуються океани!
Нехай небо прослизє крізь пальці!
Нехай зникає все!
Крім них.
Двох.
- Це і є любов?
- Любов.
- Як тісно серцю в грудях!
- Серцю... тісно в башті.
- У башті? Ти сховала серце в башту?
- А ти сховав своє.
- Навіщо?
- З оголоеними серцями люди просто гинуть.
Вони були готові згинути в ту нескінченну ніч, але лишилися... і дожили до ранку, уже не вдвох, а як одне ціле.