‘Валерій Шевчук’

Я взагалі не дуже добре ставлюсь до української літератури, як сучасної, так і класичної. Вона мені видається скупою на теми, на реальні психологічні переживання, на новаторство. Але при цьому я час від часу переглядаю старі видання в бібліотеці, читаю анотації і натрапляю на дійсно цікаві видання. Одним з таких є "Око прірви" Валерія Шевчука.

До цієї книги я вважав, що містика у літературі України закінчилась на творчості Миколи Гоголя. Та виявляється це зовсім не так. Роман Валерій Шевчука не фентезійний, тут немає фантастичних створінь чи потойбічних істот, тут є люди, які творять дивні і водночас страшні речі. Через це книга сприймається дещо важкувато психологічно, але це, як не дивно, заворожує. Письменник відкриває прірву людської душі, а будь-яка прірва має властивість притягувати до себе.

Сюжет будується навколо середньовічної України, територіально розколотої та спустошеної численними набігами татар. Серед боліт Полісся проживає святий Микита, який постійно молиться та звершує подвиг стовпництва, паралельно творячи численні чудеса та зцілення. І ось до святого збирається трійця монахів. Перший – художник та творець Пересопницького Євангелія – втратив натхнення до праці та шукає відновлення духовних сил. Другий отримав благословення написати житія сучасних святих, але таких фактично не виявляється: вони лишень імітують чудеса та повторюють історії старозавітних старців. Третій хворіє на епілепсію, або так звану тоді "падучу", але вважає це біснуватістю і бажає духовного зцілення. Усі йдуть до святого Микити зі своїми турботами, але на справі все виявляється зовсім інакше.

Містична історія отримує детективні відтінки, коли виявляється, що святий Микита – зовсім не святий, а умілий актор, який імітує святенництво. Його учні – не послідовники, а засновники власної секти, яка проголошує смерть єдиною ціллю життя. А кожен, хто потрапляє до них, фактично вже немає шляху назад, адже секта не готова відпускати очевидців, яка надто багато бачили та чули.

Ця книга – чергове нагадування про те, що дорога від Бога до диявола надзвичайно коротка. Релігійний фанатизм та наслідування різноманітних догматів часто призводить до зовсім протилежних дій, коли благі помисли приводять людину до пекла. Так люди потрапляють до Ока Прірви – символічної проекції безмежного провалля, яке для кожного набуває індивідуальних форм.

Критики говорять, що роман написаний з оглядкою на Радянський Союз, а описані події є алюзією на "совєцькі" будні. Можливо, в цьому щось є. Відчуття замкненості, відсутності вибору та відчаю проглядаються тут повсюдно. Навіть якщо вони прикриті християнськими подвигами. Так і Радянський Союз. Ідеали рівності , колективності, сімейних цінностей стали лишень завісою для численних убивств та знущань над народами.

Повторюсь, атмосфера книги важка для сприйняття, вона похмура, містична та напружена. Але, як це не дивно, певною мірою «Око прірви» дає наснагу та душевні сили. Наснагу викривати та боротись з темрявою, яка криється найперше у собі.